Цього дуже особистого листа адресовано людині, яка його ніколи не прочитає. Публікую з одним лиш закликом до всіх: Бережіть своїх близьких і якщо доля посилає вам особливих людей – цінуйте їх.
То було чотири роки тому, на весіллі. Я усамітнилась від компанії молодих з якими була. В ту ж мить до мене підійшов незнайомий мужчина.
– Дівчино, ти ж донька (назвав твоє ім’я і прізвище), правда?
Здивована. Відповідаю:
– Так.
Подивився мені в очі пронизливим поглядом. Продовжив:
– Я знав твого батька… Навіть тут сьогодні за столом ми згадали про нього, що якби він був би з нами було б ще веселіше… Він ж бо, знаєш завжди був «душа компанії»… Він був доброю людиною… Таких, як він більше в цьому світі не буде…
Я мовчала. Лиш дивилась в його очі таким самим пильним поглядом.
Черговий випадок стався зимовим вечором. Я поверталась з будинку де ми колись жили додому. На зустріч стежкою йшов колишній сусід.
– Добрий вечір Вам!
– Добрий… А-а-а, то ти, Оля! Виросла так, важко впізнати…
Далі звичайна коротка ввічлива розмова на тему: «що в вас, що в нас». І ось ми вже сказали один одному «До побачення», я ступила пару кроків, коли він мене окликнув.
– Оля…
– Так? – Озираюсь.
– Я просто хотів сказати… Мені дуже жаль, що з татом так сталось… Він був дуже хорошою людиною…
Бачу його погляд… Все розумію.
Наступний випадок. Півтори роки тому. Зустріч з твоїм найкращим другом, востаннє він мене бачив ще зовсім маленькою.
Та несподівано для мене самої він мене впізнав і зразу ж обняв зі словами:
«Олечко, дитино… Як же ж ти виросла, подорослішала… Дитино!»
Поруч його дружина:
– Оля?! Це Оля? І дійсно вже виросла, подорослішала… Я і не впізнала, як ти розпізнав?
– По очах видно, що його донька… В погляді якась схожість є, від чого розумієш зразу, що то вона…
Він це каже і весь час пронизливо дивиться мені в вічі. Я так само дивлюсь в його очі. Окрім того самого пронизливого погляду в очах помічаю сум.
Через два тижні, ще одне весілля. Той самий твій друг. Бачу його неподалік, самого. Він помічає, що дивлюсь на нього. Підходжу.
– Я дуже рада, що Ви таки змогли приїхати сюди… – І знову сум в його в очах.
– Таки зміг… – Усміхнувся, замовчав. Поглянув пронизливим поглядом. Продовжив: – Дивлячись на тебе, дитино, сумно лиш від одного – він тебе не бачить. Якби ж він лише мав змогу поглянути зараз на тебе!.. Він був би радий…
Після нетривалого мовчання дивлячись глибоко у вічі кажу:
– Я думаю, що він бачить…
Знову мовчання. Врешті каже:
– Твоя правда, він тебе бачить.
Останній випадок. Зовсім недавно. Старша жінка так само пронизливо дивиться мені в очі. Помічаю, що в моїх очах вона бачить щось з минулого. І каже:
– Дан… так його в класі кликали… Такий веселий хлопчисько… Він наче притягував до себе людей… Його всі любили, навколо нього завжди збирались… Він був здатен викликати посмішку у всіх, часто казав щось таке веселе… Він всім подобався… Мені дуже шкода… Я його любила! Який то був учень! Яка ж то була людина… Шкода…
Всіх їх мені певною мірою шкода. Вони всі втратили тебе. Ти мав дивну здатність розпоряджати до себе людей, давати їм відчуття довіри, розради і підтримки. Щоразу коли мені хтось розповідає про тебе я мовчу. Я знаю, що вони не потребують моїх слів. Вони так дивляться мені в очі, бо для них це своєрідна змога побачити тебе. Не одна людина тепер приходить до мене і каже мені про те, яким ти був добрим, душею компанії, прикладом батьківства, хорошою людиною, яких більше у світі не буде. Вони кажуть те, що і мені самій відомо.
А ще я знаю те, чого не знають вони. Я знаю, що ти НЕ помер. Батьки ніколи не покидають своїх дітей. Батьки не помирають, лише перестають бути поряд. І хоч більше нема змоги почути від тебе слово, обняти тебе, а посмішка твоя хіба лиш присниться, я знаю, що ти – зі мною. У серці, у таких твоїх і моїх рисах, як впертість, наполегливість, терплячість. Зі мною у тому самому пронизливому погляді яким я деколи дивлюсь на світ.
Зі всіх добрих слів, які хтось може підібрати для мене, зі всіх компліментів, статусів і титулів, які можна здобути, найважливіше звання я вже отримала при народженні – твоєї доньки. І хоч кожну мою маленьку перемогу, кожне досягнення я присвячую тобі, я знаю, що і цілого життя сповненого старань буде мало для виправдання того гідного «звання».
Люди помирають лиш коли у всьому світі не залишається жодної відданої їм душі, коли про них не розмовляють. Відтак і ти не мертвий. Моя душа віддана, а тебе і досі не забули.
Є лише одна-єдина суть. Вона висловлюється у трьох найважливіших і найпростіших словах, на фоні яких ніщо не має значення: Я ТВОЯ ДОНЬКА.
23.01.2013
Ольга Врублевська
.
Источник: